Н. М. Малюга Мовознавство: упровадження результатів пізнання

«Про Концепцію державної мовної політики»

жүктеу/скачать 1,84 Mb.

бет	3/4
Дата	08.06.2018
өлшемі	1,84 Mb.
	#41186

1 2 3 4

«Про Концепцію державної мовної політики»

Ураховуючи необхідність вироблення послідовного і виваженого підходу до вирішення мовних питань, з метою забезпечення додержання конституційних гарантій щодо всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, задоволення мовних потреб громадян України, керуючись статтею 10 та відповідно до частини другої статті 102 Конституції України, на підтримку ініціативи Національної ради з питань культури і духовності постановляю:

1. Схвалити Концепцію державної мовної політики (додається).

2. Кабінету Міністрів України розробити та затвердити у тримісячний строк план заходів, спрямованих на забезпечення реалізації Концепції державної мовної політики, схваленої цим Указом, передбачивши, зокрема, заходи щодо:

розроблення та затвердження Державної програми розвитку і функціонування української мови та мов національних меншин на 2011–2015 роки, забезпечення її виконання;

удосконалення законодавства про мови;

розвитку мережі та поліпшення навчально-методичного забезпечення дошкільних, загальноосвітніх, вищих навчальних закладів для виховання і навчання українською мовою;

розширення застосування української мови в засобах масової інформації, сфері культури, освіти і науки.

3. Центральним та місцевим органам виконавчої влади забезпечити реалізацію положень Концепції державної мовної політики, передбачати кошти на фінансування відповідних заходів.
Президент України Віктор ЮЩЕНКО

15 лютого 2010 року

СХВАЛЕНО
Указом Президента України від 15 лютого 2010 року № 161/2010

КОНЦЕПЦІЯ
державної мовної політики
Мовна політика посідає чільне місце в системі державних пріоритетів, оскільки її стратегічним завданням є забезпечення неухильного додержання конституційних гарантій щодо всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, вільного розвитку, використання і захисту мов національних меншин та задоволення мовних потреб громадян України.

Концепція державної мовної політики (далі – Концепція) розроблена відповідно до Конституції та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, інших нормативно-правових актів, які регулюють відносини в мовній сфері.

Сучасний стан мовної ситуації в Україні та визначення проблем, на розв’язання яких спрямована Концепція

Українська мова як засіб спілкування та інтелектуального виявлення особистості відображає самобутність багатомільйонного українського народу і є основою його духовності та історичної пам’яті. Згідно з частиною першою статті 10 Конституції України українська мова є державною мовою в Україні. Як визначено в Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року № 10‑рп у справі про застосування української мови, положення про українську мову як державну міститься у розділі І «Загальні засади» Конституції України, який закріплює основи конституційного ладу в Україні. Поняття державної (офіційної) мови є складовою більш широкого за змістом та обсягом поняття «конституційний лад». Іншою його складовою є, зокрема, поняття державних символів. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові (частина третя статті 5 Конституції України). Повноцінне функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території держави є гарантією збереження ідентичності української нації, єдності України.

Незважаючи на задекларованість державного статусу української мови, аналіз мовної ситуації в державі свідчить про наявність політичних спекуляцій щодо її використання, що суперечить інтересам національної безпеки України, ставить під загрозу її суверенітет. Для усунення такої загрози необхідно розширити сферу застосування української мови, стимулювати формування і захист національного мовно-культурного та мовно-інформаційного простору. Держава повинна забезпечити безумовне виконання конституційної норми про всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

Відповідно до Конституції України в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. За законодавством в офіційному спілкуванні поряд із державною мовою можуть застосовуватися мови національних меншин у тих місцевостях, де кількість носіїв таких мов становить більшість населення. Статус української мови як державної не позбавляє громадян України права вільно використовувати будь-яку мову для приватного спілкування та задоволення інших потреб. Водночас забезпечення розвитку мов національних меншин не повинно перешкоджати розвитку державної мови, її функціонуванню в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

Держава опікується також задоволенням мовних потреб українців, які проживають за межами держави, шляхом надання відповідної допомоги центрам української культури, громадським організаціям та культурно-освітнім закладам за кордоном.
Аналіз причин виникнення мовної проблеми та обгрунтування необхідності її розв’язання

Незалежна Україна успадкувала деформовану мовну ситуацію, що склалася внаслідок асиміляції українців. У минулому під гаслами боротьби з «малоросійським сепаратизмом» та «українським буржуазним націоналізмом» знищувалася мовно-культурна ідентичність українців, їх природне бажання зберегти українську мову розглядалося як прояв прагнення до державної незалежності.

Мовна ситуація, що склалася в Україні, значною мірою є наслідком широкого застосування прямого і прихованого примусу, спрямованого на запровадження обмежень щодо використання української мови з метою її поступового витіснення з усіх сфер суспільного життя. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, українці становлять 77,8 відсотка населення України, тоді як українську мову визнає рідною лише 67,5 відсотка. У багатьох регіонах України в міській комунікації, масовій культурі, інформаційному просторі домінує російська мова.

Нормалізації мовної ситуації в державі заважають не лише відсутність ефективної державної мовної політики, але й політизація мовного питання, політичні спекуляції з боку певних внутрішньо- і зовнішньополітичних сил, які свідомо прагнуть викликати штучне протистояння в суспільстві. Надання статусу державної мови іншим мовам неминуче спричинить не лише швидке витіснення української мови з офіційного спілкування, а й дальше звуження сфери її використання.

В умовах ринкової економіки, реалій відкритого суспільства, помітного скорочення чисельності населення в сільській місцевості та іноземної мовно-культурної експансії відбувається посилення процесів деукраїнізації мовно-культурного і мовно-інформаційного простору, що призводить до масового порушення мовних прав українців.

Негативні тенденції виявляються на ринку друкованих засобів масової інформації. Національний мовно-культурний і мовно-інформаційний простір заполонила іноземна продукція, а в деяких регіонах застосування української мови в телерадіоефірі залишається мінімальним. Незадовільною є й ситуація на книжковому ринку та у видавничій справі. Вироблена в Україні книжкова продукція виявляється не завжди конкурентоспроможною і не може задовольнити масовий попит.

Мета Концепції та основні завдання щодо розв’язання мовних проблем

Метою Концепції є визначення стратегічних пріоритетів і орієнтирів у подоланні деформацій національного мовно-культурного та мовно-інформаційного простору, забезпеченні мовних прав громадян та єдності України.

Пріоритетом державної мовної політики має бути утвердження і розвиток української мови – визначального чинника і головної ознаки ідентичності української нації, яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення, дала офіційну назву державі та є базовим системоутворюючим складником української державності й Українського народу – громадян України всіх національностей.

Держава повинна забезпечити безумовне виконання конституційної норми щодо всебічного розвитку і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

Громадяни України, незалежно від етнічного походження, переконань та займаної посади, повинні володіти українською мовою як мовою свого громадянства. Володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування, є неодмінною умовою набуття громадянства України.

Володіння українською мовою посадовими і службовими особами органів державної влади та органів місцевого самоврядування є однією з обов’язкових умов для зайняття відповідних посад. Положення Конституції України зобов’язують посадових і службових осіб застосовувати державну – українську мову як мову офіційного спілкування під час виконання ними службових обов’язків, у роботі і в діловодстві тощо органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України.

Принципове значення для майбутнього української мови має національна мовна свідомість і національна гідність. У цьому чільна роль належить, насамперед, вищому керівництву держави, яке своїм особистим прикладом і зусиллями має утверджувати престиж української мови.

Державна мовна політика має бути спрямована на утвердження поваги до української мови та мов національних меншин, будь-які прояви зневаги є неприпустимими. Публічне приниження чи зневажання, навмисне спотворення української або інших мов в офіційних документах і текстах, створення перешкод і обмежень у користуванні ними, проповідь ворожнечі на мовному ґрунті тягнуть за собою відповідальність, установлену законом.

Основні завдання Концепції мають сприяти:

забезпеченню безумовного додержання норм статті 10 Конституції України та законодавства про мови;

утвердженню української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України, а також під час здійснення посадовими і службовими особами органів державної влади та органів місцевого самоврядування представницьких функцій у міжнародному спілкуванні;

посиленню функції державної мови як об’єднавчого і консолідаційного чинників в українському суспільстві, засобу зміцнення державної єдності України;

підвищенню загальної мовної культури населення, розвитку мов національних меншин, задоволенню мовних потреб українців, які проживають за межами України;

захисту мовно-культурного та мовно-інформаційного простору України;

забезпеченню гідного місця української мови у всесвітньому мовно-інформаційному просторі;

створенню умов для вивчення громадянами України мов міжнародного спілкування.

Пріоритетами у реалізації державної мовної політики мають бути:

приведення практики застосування законодавства про мови у відповідність із Конституцією України та Рішенням Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року № 10-рп (справа про застосування української мови);

приведення Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» у відповідність з об’єктом та цілями Хартії в її автентичній редакції;

створення належної законодавчої бази щодо державної підтримки книговидання, засобів масової інформації, пісенної продукції українською мовою та мовами національних меншин;

забезпечення права громадян на одержання інформації українською мовою, в тому числі через друковані засоби масової інформації (пресу), рекламу, а також на перегляд іноземних фільмів, дубльованих або озвучених чи субтитрованих українською мовою;

розвиток українського сегмента Інтернету та комп’ютерного забезпечення українською мовою;

забезпечення відповідно до законодавства утворення та передачі українською мовою географічних назв;

поліпшення якості українського мовлення на вітчизняних теле- і радіоканалах;

розроблення та затвердження державних цільових програм з питань розвитку української мови;

створення системи дієвого контролю за додержанням законодавства про мови та механізму його здійснення;

удосконалення інституціонального забезпечення реалізації державної мовної політики, підвищення престижу української мови, виховання української мовної свідомості та національної гідності;

завершення роботи над єдиним загальнонаціональним правописом та забезпечення науково обгрунтованого нормування і вдосконалення української мови;

розвиток національної словникової бази та забезпечення вільного доступу до неї;

дослідження і популяризація давніх писемних пам’яток, збереження та вивчення діалектів української мови для її розвитку і збагачення;

вироблення дієвих механізмів захисту української мови та мов національних менших України від будь-яких проявів публічного приниження чи зневажання;

моніторинг мовної ситуації в Україні, висвітлення актуальних проблем державної мовної політики в засобах масової інформації.

Шляхи і способи розв’язання мовних проблем

Для реалізації державної мовної політики необхідно підготувати і внести на розгляд Верховної Ради України проекти відповідних законів, визначити центральний орган виконавчої влади з питань державної мовної політики, розробити та забезпечити виконання державних цільових програм, уживати заходів для підтримки громадських ініціатив, налагодження конструктивного діалогу між органами державної влади, органами місцевого самоврядування і громадськими організаціями щодо розв’язання мовних проблем.

Ефективна реалізація державної мовної політики потребує чіткої координації дій міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, Національної академії наук України, Академії педагогічних наук України, громадських організацій і творчих спілок, підприємств, установ та організацій.
Фінансове забезпечення реалізації Концепції

Фінансування заходів з реалізації Концепції здійснюватиметься за рахунок коштів державного і місцевих бюджетів, інших не заборонених законодавством джерел.

Очікувані результати реалізації Концепції

Реалізація Концепції сприятиме створенню належного національного культурного та мовно-інформаційного простору, забезпеченню правових, економічних та організаційних умов для гарантування мовних прав громадян України та єдності держави.

Планомірне виконання завдань мовної політики відповідно до цієї Концепції має створити умови для утвердження державності української мови, підвищення її престижу, набуття нею рис перспективності і авторитетності, а також забезпечити вільний і безконфліктний розвиток мовної самобутності національних меншин України.
Глава Секретаріату Президента України В. УЛЬЯНЧЕНКО

Додаток 3

Документи про заборону української мови і заходи із нищення української культури (XVII–XX ст.)

рік	фіксація події
1622	Наказ царя Михайла (першого з династії Романових) із подання патріарха Московського Філарета, що був його батьком і фактично співправителем, спалити в державі всі примірники надрукованого в Україні «Учительного Євангелія» Кирила Ставровецького.
1626	Синод наказав Київському митрополитові позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завезти московські видання.
1627	Указом царя Михайла та патріарха Московського Філарета наказано книги українського друку зібрати й спалити.
1662	Наказ царя Олексія з подання патріарха Московського спалити в державі геть усі примірники надрукованого в Україні «Учительного Євангелія» К. Ставровецького.
1669	Після Люблінської унії – гоніння на українські книжки, надруковані на території, підвладній Польському королівству.
1672	Указ про заборону всіх чинів людям тримати в себе вдома та на території Польщі відкрито чи таємно українського друку книги, а хто їх має, то суворо наказано приносити і здавати воєводі.
1677	Наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок аркуші «не сходные с книгами московскими».
1689	Заборонено Києво-Печерській лаврі друкувати книги без патріаршого дозволу. Обмеженнями чи забороною книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух у культурі, побуті, суспільних відносинах. «Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорусской печати», – так було визнано в Указі 1905 р. «Об отмене стеснений малорусскаго печатного слова».
1690	Засудження й анафема Собору РПЦ на «киевския новыя книги» П. Могили, К. Ставровецького, С. Полоцького, Л. Барановича, А. Радзивиловського та інших. Московський патріарх Іоаким указом заборонив усе українське письменство, а І том книги «Четьї-мінеї» Данила Заточника звелено спалити.
1693	Лист патріарха Московського до Києво-Печерської лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.
1696	Ухвала Польського Сейму про запровадження польської мови в судах і установах Правобережної України.
1709	Указ Петра І про заборону друку книг українською мовою, а книги, друковані церковно-слов’янською мовою, звіряти з російським виданням, щоб у них ніякої різниці не було. Указ про обов’язковість цензурування до друку українських книжок у Москві. Цар Петро І примусив скоротити число студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а кращим науково-просвітницьким силам звелів перебратися з Києва до Москви. Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших. Вони відіграли головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії.
1713	Московія наказом Петра І привласнює назву Русь (грецька назва Руси звучить як «Росія»).
1720	Указ Петра І, щоб книг ніяких, крім церковних попередніх видань, в Україні не друкувати, а ті старі книги з книгами великоросійського друку зрівняти, аби ніякої різниці й особливого наріччя в них не було.
1721	Наказ Синоду надсилати книги з українських друкарень у синодальну контору для виправлення їх згідно з російськими вимогами та вимовою й звірення клеймом цензора.
1724	Московська цензура наклала тисячу рублів штрафу на архімандрита Києво-Печерської лаври за те, що там була надрукована церковна книга «Триодь» «не совсем с великороссийским сходная». На таку ж суму і за таку ж «провину» оштрафовано й Чернігівську друкарню, яку Синод наказав перевести до Москви.
1726	Київський митрополит Іосиф Кроковський склав акафіст святій Варварі. Москва дозволила Лаврі друк, але за умови його перекладу російською мовою («на великороссійское нарҌчіе»). Розпорядження Синоду про заборону друкувати будь-яку книжку, яка раніше не друкувалася санкт-петербурзькою або московською синодальною друкарнями. Знову наказано, щоб правопис і наголоси точно повторювали московські.
1729	Наказ Петра IIІ переписати з української мови російською всі державні постанови і розпорядження.
1731	Вимога цариці Анни Іванівни вилучити книги старого українського друку, а «науки вводить на собственном российском языке».
1734	У таємній інструкції правителеві України князю Олексію Шаховському цариця Анна Іванівна наказала всіляко перешкоджати українцям одружуватися з поляками та білорусами, «а побуждать их и искусным образом приводить в свойство с великороссами».
1740	Російська цариця Анна Іванівна створила правління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського та запровадила російську мову в діловодстві на території України. Переписи 1740–1748 рр. свідчать, що в семи полках Гетьманщини на 1094 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою. У 1804 р. видано царський указ, який заборонив навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначилися на стані освіти в Україні. Уже перепис 1897 р. показав, що на 100 осіб було лише 13 письменних.
1748	Наказ Петербурзького Синоду Київському митрополитові Самуїлу Милославському ввести в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України російську мову викладання, у результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.
1750	Після скасування Канцелярії міністерського правління малоросійських справ у м. Глухові з неї вилучено та перевезено до Росії справи таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час «розорення Січі генерал-поручиком Текелією у скрині під престолом січової церкви», опинилися в Московському відділенні загального архіву Головного штабу.
1753	Указ Катерини ІІ про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянсьій академії.
1755, 1766, 1775, 1786	Заборони Синоду друкувати українські книжки. Протягом 2 пол. XVIII ст. – 1 пол. XIX ст. видавнича справа в Україні була паралізована. Як наслідок, у 1847 р. в Україні надрукована лише одна книжка, у 1848 – 3, 1849 – 2, 1850 – 1, 1851 – 2, 1856 – 5.
1759	Синод видав розпорядження вилучити зі шкіл українські букварі.
1763	Указ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.
1764	Інструкція Катерини II князеві О. В’яземському про русифікацію України, Прибалтики, Фінляндії та Смоленщини, «якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у Малоросії не буде гетьмана, то треба намагатися, щоб час і назва гетьманів зникли…». Скасування Катериною II українського гетьманства, а з ним – ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади українськомовних чиновників.
1765	Синод видав суворий указ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються і схвалені Синодом.
1769	Заборона Синоду РПЦ друкувати та використовувати українські букварі. Наказ Синоду, за яким українські книги по церквах було замінено московськими.
1775	Зруйнування Запорозької Січі та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.
1780	Спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що збиралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Руси-України.
1782	Катерина II створила комісію для заведення в Росії народних училищ, завданням якої було запровадження єдиної форми викладання російської мови в усіх навчальних закладах імперії.
1784	За розпорядженням Синоду митрополит Київський наказав, аби в усіх церквах дяки та священики читали молитви та правили службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию». Синод наказує митрополитові Київському і Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи учителів Києво-Могилянської академії за відхід від російської мови.
1785	Наказ Катерини ІІ по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російська мова заведена у всіх школах України.
1786	Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московським виданням не було, а в Києво-Могилянській академії негайно запровадити систему навчання, узаконену для всієї імперії.
1789	Розпорядження Едукаційної комісії Польського Сейму про закриття всіх українських навчальних закладів. У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано «Порівняльний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською.
1808	Закриття «Студіум рутенум» – українського відділення Львівського університету.
1811	Закриття Києво-Могилянської академії.
1817	Запровадження польської мови в усіх народних школах Східної Галичини.
1832	Реорганізація освіти на Правобережній Україні на загальноімперських засадах із переведенням на російську мову навчання.
1833	Московські солдати за наказом із Петербурга в один день конфіскували в усіх мечетях Криму письмові документи, книги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами, серед яких було багато матеріалів про стосунки Руси-України з південними народами. На центральних площах запалали багаття.
1834	Заснування Київського університету задля русифікації «Юго-Западного края».
1839	Ліквідація Української Греко-Католицької Церкви на окупованій Росією Правобережній Україні. Сотні християн, багато священиків вбито, а 593 із них заслано до Сибіру. Замість них прислали московських «батюшок», чиновників-наглядачів у рясах.
1847	Розгром Кирило-Мефодіївського товариства й посилення жорстокого переслідування української мови та культури; наказ цензорам суворо стежити за українськими письменниками, «не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству».
1847 – 1857	Десятирічна солдатська каторга із «забороною малювати і писати» Тараса Шевченка: «Здравый смысл в Шевченкє должен видеть осла, дурака и подлеца… Этот хохлацкий радикал написал два пасквиля – один на государя императора, другой – на государыню императрицу…» (В. Бєлінський).
1859	Міністерство віросповідань та наук Австро-Угорщини в Східній Галичині та Буковині українську абетку замінило латинською.
1862	Закриття на Наддніпрянщині безплатних недільних українських шкіл для дорослих. Припинено видання українського літературного та науково-політичного журналу «Основа».
1863	Циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва про заборону давати цензурний дозвіл на друкування україномовної духовної і популярної освітньої літератури.
1864	Прийняття в Росії Статуту про початкову школу, за яким навчання має провадитися винятково російською мовою. Після судової реформи 1864 р. до Москви вивезено з території України тисячі пудів архівних матеріалів.
1869	Запровадження польської мови як офіційної в закладах освіти й адміністрації Східної Галичини. Закон, згідно з яким чиновникам усіх відомств у Російській імперії призначалася значна доплата за русифікацію.
1870	Роз’яснення міністра освіти Росії Д. Толстого про те, що кінцевою метою освіти всіх інородців, незаперечно, повинно бути обрусіння (зросійщення).
1874	У Росії запроваджено статут про початкові народні школи, у якому підтверджено, що навчання має провадитися лише російською мовою.
1876	Імператор Олександр II видав Емський указ про заборону ввозити до Росії будь-які книжки і брошури, написані «малоросійським наріччям», друкувати оригінальні твори та переклади українською мовою, влаштовувати сценічні вистави, друкувати українські тексти до нот і виконувати українськомовні музичні твори. Так, хор М. Лисенка змусили співати в концерті українську народну пісню «Дощик» французькою мовою. Указ про зобов’язання «прийняти як загальне правило», щоб в Україні призначалися вчителі-московити, а українців спроваджувати на учительську роботу в Петербурзький, Казанський і Оренбурзький округи. Це «загальне правило» діяло і за радянської влади – аж до проголошення Україною незалежності в 1991 р. Як наслідок, за понад 100 років з України в такий спосіб виселено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну «відряджено» стільки ж росіян.
1876 – 1880	Українських науковців та педагогів М. Драгоманова, П. Житецького та багатьох інших звільнили з роботи за наукові праці з українознавства («Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинского как неисправных и положительно вредных в крае агитаторов… с воспрещением въезда в Южн. губ. и столицы, под секретное наблюдение»).
1881	Заборона викладання в народних школах і виголошення церковних проповідей українською мовою. Закон про дозвіл на друкування словників українською мовою, але за російським правописом, а постановка українських вистав залежить від місцевого керівництва.
1884	Заборона Олександром III українських театральних вистав у всіх малоросійських губерніях.
1887	Рукопис граматики української мови цензор повернув, не читаючи, відписавши авторові, що нема потреби дозволяти до друку граматику тієї мови, яка приречена на небуття.
1888	Указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.
1889	У Києві на археологічному з’їзді дозволено читати реферати всіма мовами, крім української.
1892	Російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови.
1894	Заборона ввезення українських книг з-за кордону.
1895	Заборона Головного управління у справах друку видавати українські книжки для дітей.
1903	На відкритті пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві заборонено промови українською мовою.
1905	Кабінет міністрів Росії відхилив прохання Київського та Харківського університетів скасувати заборони щодо української мови. Ректор Київського університету відмовив 1400 студентам у відкритті чотирьох кафедр українознавства з українською мовою викладання, заявивши, що університет – це «загальнодержавна інституція» і в його стінах не може бути жодної мови, крім російської.
1905 – 1912	Міністерство освіти Російської імперії закрило 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів і 972 учителів, 822 учителів «перевело» до інших шкіл за намагання запровадити у викладанні українознавчу тематику.
1908	Через чотири роки після визнання Російською академією наук української мови таки «мовою» Сенат оголошує українськомовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії.
1910	Указ Столипіна про зарахування українців до розряду інородців. Закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських культурних товариств, видавництв, заборона читати лекції українською мовою, створювати будь-які неросійські клуби.
1911	Постанова VII дворянського з’їзду в Москві про виключно російськомовну освіту й неприпустимість уживання інших мов у навчальних закладах Росії
1914	Заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка; указ Миколи II про заборону української преси.
1914 – 1916	Кампанія русифікації в окупованій Східній Галичині, заборона українського друку, освіти, Церкви.
1918	Захопивши Київ (26 січня), більшовицькі інтервенти за кілька днів розстріляли 5 тис. осіб, які розмовляли українською мовою, носили український національний одяг або в кого в оселі висів портрет Т. Шевченка.
1919	Ліквідація поляками ЗУНР.
1921 – 1930	Промосковські шовіністичні сили в Україні чинять шалений опір відродженню української мови й українських культурних традицій, яке пустило глибоке коріння в роки Української національної революції. «Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом», – повчав у Запоріжжі російський письменник Ф. Гладков. «Признання української мови як урядової могло б означати панування української буржуазії та куркульства», – писав голова «українського» уряду X. Раковський.
1922	Проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У «теорії» боротьби в Україні двох культур – міської (російської) та селянської (української), у якій повинна перемогти перша.
1922 – 1934	Хвиля насильства проти неповторного і яскравого явища української та світової культури – кобзарства. Українські національні музичні інструменти – кобзу, бандуру та ліру – оголошують націоналістичними і знищують. Натомість в Україну завозять десятки тисяч балалайок і гармошок. Кобзарів оголошують жебраками і жорстоко переслідують. Щоб спотворити пам’ять і роль кобзарства, комуністи створюють капели бандуристів, які виконують пісні на замовлення та під контролем НКВС, а керівництво ними передається в руки чужинців. Так, Київську капелу очолюють спочатку росіянин Михайлов, а згодом Аронський та Берман, штатні агенти НКВС.
1924	Закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних полякам західноукраїнських землях. Закон Румунського королівства про зобов’язання всіх румунів, які «загубили матірну мову», давати дітям освіту лише в румунських школах.
1925	Остаточне закриття українського «таємного» університету у Львові.
1926	Лист Сталіна «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» з санкцією на боротьбу проти «національного ухилу», початок переслідування діячів «українізації».
1929	Арешт українських науковців та духовенства – заміщення їх російськомовними.
1929 – 1930	Арешти визначних діячів української науки, культури, освіти, Церкви, харківський судовий процес над ними (процес «Спілки Визволення України»). На допиті одного з арештованих, В. Дурдуківського, слідчий Соломон Брук сказав: «Нам надо украинскую интеллигенцию поставить на колени, это наша задача. Кого не поставим – перестреляем». У ці роки на території УСРР заарештовано (і здебільшого розстріляно або відправлено на довгострокову каторгу в концтабори) понад 120 тис. українців, головним чином інтелігенції. До звільнення і реабілітації з них дожили одиниці.
1930 – 1937	Ліквідовано українські школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади та факультети, закрито газети й видавництва поза межами України – на Кубані, у Сибіру, на Далекому Сході та інших землях, заселених переважно українцями. «Постановление ЦК ВКП(б) и СНК Союза ССР о хлебозаготовках на Украине, Северном Кавказе и Западной области от 14 декабря 1932 г.: «7… д) немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативных органов «украинизированных» районов, а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык.., срочно проверить и улучшить состав работников школ в «украинизированных» районах».
1932 – 1933	Сплановано і здійснено за мовчазною згодою «світового співтовариства» акцію ліквідації українського народу. Свідоме знищення більшовицьким режимом українських селян організацією голодомору. Централізоване переселення росіян у вимерлі села України. В Україні, яка володіє 40 % світового чорнозему, померло від голоду 10–12 мільйонів носіїв української мови, і саме селян, щоб зберегти зрусифіковане міське населення.
1933	Скасування в Румунії міністерського розпорядження від 31 грудня 1929 р., яким дозволялося кілька годин української мови на тиждень у школах із більшістю учнів-українців. Телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення більшості українських письменників. З українського правопису вилучено літеру «Ґ».
1933 – 1941	Тотальне знищення та арешт 80% української інтелігенції російською окупаційною владою: інженерів, науковців, письменників, лікарів, учителів тощо. До 1938 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. – лише 36. Із 223 зниклих письменників лише семеро померли своєю смертю. Решту розстріляно, запроторено до концтаборів, іншими репресивними заходами вилучено з літератури.
1934	Спеціальне розпорядження Міністерства виховання Румунії про звільнення з роботи «за вороже ставлення до держави і румунського народу» всіх українських учителів, які вимагали повернення до школи української мови.
30-ті роки й пізніше	Історія і вся українська культура зобов’язані були звеличувати СРСР, керуватися фальшивою імперською концепцією «єдності трьох братніх слов’янських народів»: розглядати росіян як «старшого брата». Істориків, письменників, діячів культури радянська влада жорстоко переслідувала, їхні твори заборонялися або знищувалися. Так, спалено наклад книги «Хортиця в героїці і легендах», а автора М. Киценка звільнено з посади. Зазнали утисків і гонінь історики М. Брайчевський, Я. Дашкевич, поет В. Сосюра, композитор К. Данькевич, письменник та кінорежисер О. Довженко і багато інших. Насаджувана система освіти та виховання була спрямована на те, щоб українцям прищеплювати відчуття меншовартості, відразу до борців за визволення України від окупантів, зневагу до українських національних героїв. Імена визначних діячів науки, культури, церкви (М. Грушевський. І. Пулюй, С. Єфремов, В. Винниченко, Г. Хоткевич, І. Багряний, О. Ольжич, А. Шептицький та багато інших) замовчувалися, а якщо згадувалися, то в негативному висвітленні.
1937	На відзначення 20-річчя приходу комуністів до влади на Соловках розстріляно понад тисячу діячів української культури.
1938	Постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей», відповідна постанова РНК УРСР і ЦК КП(б)У.
1939	Перепис населення Кубані показав, що внаслідок голодомору, арештів і примусового виселення кількість українців там із 61,5% у 1926 р. зменшилася до 4%. Після «визволення» Західної України – закриття багатьох українських і відкриття російських шкіл.
1940	Депортація населення Галичини в Сибір.
1946	Постанова Ради Міністрів СРСР «Про затвердження українського правопису, наближеного до російського». Постанова ЦК ВКП(б) про «український буржуазний націоналізм», унаслідок якої кілька тисяч представників української інтелігенції заслано до концтаборів («Ждановщина»). Гоніння на журнали «Україна», «Радянський Львів», «Дніпро», «Барвінок», «Перець».
1947	У Польщі операція «Вісла»: розселення частини українців з етнічних українських земель «урозсип» між поляками в західних районах країни задля прискорення їхньої полонізації. Депортація в Сибір населення Західної України. Вивезення загалу українців до Сибіру не було здійснено тільки через нестачу вагонів. «Чистка» серед діячів української культури з обвинуваченням їх у націоналізмі новопризначеним із Москви секретарем ЦК КП(б)У Л. Кагановичем. Видано таємну інструкцію (на 157 сторінках) про вилучення з книгозбірень і списання в макулатуру 3600 назв книжок, автори яких були названі українськими буржуазними націоналістами, ворогами народу. П’ятий параграф інструкції застерігав: «Особи, що загублять цей зведений список, підлягають притягненню до судової відповідальності».
1949	XVI з’їзд КП(б)У вкотре засуджує український буржуазний націоналізм, погрожує українським діячам науки й культури, які ще залишилися на волі, вимагає від них таврувати «гнилу культуру буржуазного Заходу» й вихваляти «передову культуру» СРСР. Заборона повертатися в Україну тим робітникам, які були вивезені під час війни разом зі своїми заводами. Для відбудови промисловості в Україні присилали росіян. На цілину – у Казахстан та Сибір – вивезено 100 тисяч українських юнаків та дівчат.
1951	Викриття газетою «Правда» – центральним органом ЦК ВКП(б) – «націоналістичних ухилів» в українській літературі (вірш В. Сосюри «Любіть Україну», лібрето опери «Богдан Хмельницький» і т. ін.). Студенти Харківського університету відмовилися складати іспити російською мовою. Тоді 800 з них репресовано, а 33 студентів на закритому засіданні суду засуджено до смертної кари і розстріляно.
1958	24 грудня 1958 р. Верховна Рада СРСР ухвалила закон, згідно з яким питання про те, вивчати чи не вивчати рідну мову в національних школах мають вирішувати батьки та самі учні (ст. 20 Основ Законодавства СРСР і союзних республік про народну освіту). Останніх наполегливо спонукали розв’язувати це питання з погляду так званої практичної доцільності (мовляв, для чого «перевантажувати» себе). Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід частини українських шкіл на російську мову викладання. 17 вересня 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла відповідну Постанову.
1960 – 1980	Масове закриття українських шкіл у Польщі та Румунії.
1961	XXII з’їзд ЦК КПРС проголосив політику «злиття націй», що, по суті, означало тотальне зросійщення народів СРСР. («Слід з усією більшовицькою непримиренністю викорінювати навіть найменші прояви націоналістичних пережитків», тобто звичаї, мову, культуру поневолених народів).
1962	Репресії проти захисників української мови. ЦК компартії України зобов’язує комуністів та місцеву адміністрацію «рішуче виступати проти консервативних традицій і звичаїв, проти будь-яких пережитків буржуазного націоналізму», найшкідливішими з яких, на думку влади, було знання рідної мови, потяг до вивчення своєї історії та культури.
1964	Агент КДБ пересипає фосфором і спалює частину приміщення Центральної наукової бібліотеки в Києві. На прилеглій території заздалегідь відключили воду, а пожежники приїхали лише через 4 години після підпалу. Вогонь знищив понад 600 тис. томів цінних українських архівних документів.
1965	Хвиля політичних процесів проти «українських інакодумців» (Б. та М. Горині, О. Заливаха, В. Мороз, М. Осадчий, А. Шевчук та ін.).
1969 – 1979	Серія загадкових пожеж у відділах україністики в бібліотеках Академії наук, музею «Софія Київська», у книгосховищі Видубицького монастиря в Києві, медичного інституту в Тернополі, Успенської церкви та Музею українського мистецтва у Львові. Аналогічні «загадкові» пожежі сталися в національних бібліотеках інших республік СРСР (Тарту, Самарканд, Ашхабад), але не в Росії.
1970	Суд над авторами «Листа творчої молоді Дніпропетровська» з протестом проти російщення української культури. Наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист дисертацій лише російською мовою; російською мовою мусили виконуватися та захищатися навіть дисертації з питань української мови та літератури.
1972	Заборона партійними органами відзначати ювілей музею І. Котляревського в Полтаві. «За недостатню боротьбу з націоналістичними проявами» усунуто від партійного керівництва першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста (критика партійними цензорами його книжки під назвою «Україна наша радянська», у якій прославлялося запорозьке козацтво), звільнено з Вищої партійної школи при ЦК КПУ 34 викладачі разом із директором, заборонено книги майже сотні авторів, звільнено чверть секретарів з ідеологічних питань на всіх партійних рівнях, піддано чищенню низку наукових установ, а також Київський та Львівський університети. У Харкові знесено хату, де жив видатний український філософ і просвітник Г. Сковорода, та розпочато знищення цвинтаря, де поховано багато визначних діячів української науки й культури.
1972 – 1974	Політичні репресивні процеси проти українських дисидентів. Загалом заарештовано за два роки кілька тисяч осіб. Заарештовані, яких не засудили, звільнені з роботи або понижені в посадах. У ці роки засуджені І. Дзюба, Ігор та Ірина Калинці, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, Є. Сверстюк, Н. Світлична, І. Світличний, В. Стус, В. Чорновіл, С. Шабатура, повторно Ю. Шухевич та ін.
1973	Заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського «Енеїда».
1975	Нова цензура «Кобзаря» Тараса Шевченка.
1978	Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках» (т. зв. «Брежнєвський циркуляр»). На Чернечій (Тарасовій) горі у Каневі спалив себе Олекса Гірник (з Калуша) на знак протесту проти русифікації України.
1979	Ташкентська конференція «Російська мова – мова дружби і співпраці народів СРСР» накреслила нові заходи щодо російщення неросійських народів. Зокрема «рекомендувалося» ширше впроваджувати російську мову в дошкільні заклади (як наслідок – українські дитячі садки практично зникли), російською мовою провадити позакласну й позашкільну роботу, «сприяти» тому, щоб студенти писали російською свої реферати, доповіді, курсові та дипломні праці, а також звіти про виробничу й педагогічну практику. Так само «рекомендувалося», щоб у тих ВНЗ, де національна мова ще якось функціонувала (наприклад, у Західній Україні), російською, починаючи з 2–3-х курсів, читали суспільні, загальноосвітні та спеціальні дисципліни. Показово, що для контролю виконання цієї «рекомендації» Міністерство вищої та середньої спеціальної освіти УРСР запровадило навіть спеціальну форму звітності, що зобов’язувала ректорів регулярно подавати Міністерству «перелік спеціальних дисциплін, які викладаються російською мовою» на кожному з факультетів керованого ними навчального закладу.
1983	Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік» (так званий «Андроповський указ»).
1984	Наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову. Початок в УРСР виплат підвищеної на 15 % зарплатні вчителям російської мови (порівняно з учителями української мови).
1984 – 1985	У концтаборах замордовано Юрія Литвина, Валерія Марченка, Василя Стуса, Олексу Тихого.
1989	Постанова ЦК КПРС про «законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної». Те ж у проекті Конституції М. Горбачова.
1990	Верховна Рада Радянського Союзу ухвалює Закон про мови народів Радянського Союзу, який закріплює за російською статус офіційної на всій території Радянського Союзу.
1993 – 1995	Посилення антиукраїнського терору в освіті, культурі, засобах інформації. Убито кілька десятків активістів національних українських партій та організацій у різних містах України, зокрема голову секретаріату Руху Михайла Бойчишина, спалено хату-музей Тараса Шевченка. Жодного злочинця з цих справ не засуджено і навіть не заарештовано.
1994	Намагання надати російській мові статус офіційної в незалежній, вільній, суверенній, самостійній Україні. Заява Президента України Л. Кучми про його намір внести поправки до чинного законодавства задля надання російській мові статусу державної. Як наслідок – призупинення відновлення українських шкіл, переведення частини українських класів і шкіл на російську мову навчання.
1995	Міністерство національностей України розробило напівтаємний «Проект державної програми… розвитку російської культури в Україні до 2000 року», у якому одна з «національних меншин» отримувала більші права, ніж українці. У Харкові відкрито пам’ятник україножеру маршалові Г. Жукову, який у кінці війни підписав наказ про виселення з України всіх українців.
1998 – початок ХХІ ст.	У зв’язку з інформаційною революцією 90-х років російщення України відбувається ще інтенсивнішими методами, ніж за часів Валуєвщини. Інформаційний простір України майже повністю зрусифіковано. Неукраїнська, а часом антиукраїнська політика урядів України призвела до того, що державну мову з української преси витіснила мова сусідньої країни, співвідношення між українськомовною та російськомовною пресою – 1:10.

Додаток 4

Доля членів Державної комісії (для розробки правил правопису української мови (1926 р.)) та учасників правописної конференції 1927 р.
Бадан-Яворенко Олександр Іванович. Працював у Держплані, викладав у Комуністичному університеті імені Артема. Учений секретар Наркомосу УСРР (1927–1930). Завідувач секції чужомовних словників УРЕ, професор усесвітньої історії харківських вишів (1930–1933). Заарештований 19.02.1933 (справа «Української військової організації»). 23.09.1933 засуджений до 10 років позбавлення волі, відправлений у Верхньоуральський політичний ізолятор ОГПУ СРСР, із 1936 р. – на Соловки. 09.10.1937 засуджений до розстрілу. Страчений 03.11.1937 в урочищі Сандормох під Медвеж’єгорськом.

Бузук Петро Опанасович. Український та білоруський мовознавець. З 1925 р. працював у Мінську. Професор Білоруського університету, завідувач Діалектологічної комісії Інституту білоруської культури. 06.08.1930 заарештований (справа «Союз визволення Білорусі»), згодом випущений. Директор Інституту мовознавства АН БРСР (1931– 1933), завідувач кафедри мовознавства Мінського педагогічного інституту. Автор праць: «Мова і правопис у творах Г. С. Сковороди», «Коротка історія української мови», «Взаємовідносини між українською та білоруською мовами», «Українські етимології», «Пам’яті Франка», «Про мову найдавнішої української євангелії», «Нарис історії української мови», «Діалектологічний нарис Полтавщини». Заарештований 10.02.1934, висланий на 3 роки у Вологду. Заарештований 15.07.1937, засуджений до розстрілу. Страчений 07.12.1938.

Булаховський Леонід Арсенійович. Академік АН УРСР з 1939 р., член‑кореспондент АН СРСР з 1946 р. Професор Пермського (1917–1921), Харківського (1921–1942), Московського (1943), Київського (1944–1960) університетів. 1946–1947 рр. – завідувач кафедри української мови, 1947–1960 рр. – завідувач кафедри слов’янської філології Київського університету. 1944–1961 рр. – директор Інституту мовознавства АН УРСР. Автор понад 400 наукових праць із питань загального мовознавства, славістики, україністики, русистики. Автор проекту «Українського правопису» (1945), співредактор «Російсько-українського словника» (1948, 5 перевидань). Співавтор підручника «Українська мова» (1927, 1928), посібника «Курс української мови для вчителів» (1927); один з авторів і редактор праць «Загальний курс української мови» (1929, 4 перевидання), «Курс сучасної української літературної мови» (т. 1–2, 1951). Помер 04.04.1961.

Вишня Остап (Губенко Павло Михайлович). Письменник. Заарештований 25.12.1933. 23.02.1934 засуджений до розстрілу, 03.03.1934 вирок замінено на 10 років ув’язнення у виправно-трудовому таборі. Звільнено 08.10.1943. Помер 28.09.1956.

Вікул Сергій Павлович. Працював членом колегії ЦСУ УСРР, заступником директора Інституту історії партії та Жовтневої революції при ЦК КП(б)У. 1930 р. перейшов на видавничу роботу. 05.05.1933 заарештований за звинуваченням у націоналізмі й шпигунській діяльності на користь Німеччини. 25.091933 засуджений до 10 років позбавлення волі. Страчений на Соловках 09.10.1937.

Вороний Микола Кіндратович. Письменник, перекладач, поет, режисер, актор. 09.06.1934 засуджено до вислання, із забороною проживати в Україні, БРСР, Московській і Ленінградській областях. Заарештований 14.04.1938 («за участь у контрреволюційній військово-повстанській організації»). 29.04.1938 засуджено до розстрілу. Страчений 07.06.1938.

Ганцов Всеволод Михайлович. 1919–1929 рр. – науковий працівник ВУАН. Брав активну участь у працях Харківської правописної комісії, йому належав розділ «Правопис незмінної частини слова» у проекті українського правопису, виданому 1926 р., редактор академічного «Російсько-українського словника» (1925–1929). Дослідник автографів Т. Шевченка. Працював професором Київського інституту народної освіти. 25.08.1929 заарештований (справа «Спілка визволення України»); засуджений до 8 років ВТТ і 3 років поразки у правах; 15.04.1938 термін продовжено на 8 років ВТТ. 20.12.1946 звільнений. 17.12.1949 заарештований як соціально-небезпечний елемент. Особливою нарадою МДБ СРСР 19.04.1950 засланий на спецпоселення у Красноярський край. 19.09.1956 звільнений. Помер 05.10.1979.

Гладкий Микола Дмитрович. Працівник Інституту української наукової мови ВУАН (1927). Був причетний до укладання «Російсько-українського словника». Автор і редактор словників і правописних праць із культури мови, стилістики, історії української мови. 1930 р. – заарештований, 1931 р. – звільнений (із обмеженням місць проживання), проживав у Ташкенті. 1937 р. повернувся в Україну. Знову ув’язнений і засланий до Сибіру. Помер 1947 р.

Гладкий Петро Дмитрович. Викладач української і російської мови, літератури Маслівського сортонасіннєво технікуму (Миронівський район Київської області). Заарештований, розстріляний 02.12.1937.

Гнатюк Володимир Михайлович. Етнограф, фольклорист і громадський діяч. Член-кореспондент Петербурзької АН, член Всеукраїнської АН. Редактор видань НТШ. Розробляв питання норми та діалектної основи української літературної мови, українського правопису: «Чи можливе тепер у нас уодностайненє літературної мови й правопису», «В справі української правописи»; «В справі української літературної мови», «В справі літературної мови підкарпатських русинів» тощо. Помер 06.10.1926.

Голоскевич Григорій Костянтинович. Працівник Інституту української наукової мови ВУАН (з 1922 р.). Один з укладачів «Російсько-українського словника» (1924–1928). Видав «Короткі правила правопису. Словнички імен, географічних назв, назв різних установ» (1925). Укладач «Правописного словника» (перший найкращий і найповніший орфографічний словник української мови; 40 тисяч слів), останнє перевидання – 2007 р. Автор праць із діалектології Поділля. Заарештований 17.08.1929 (справа «Спілка визволення України»). 19.04.1930 засуджено до 5 років позбавлення волі, 2 років поразки у правах. Ув’язнення відбував у Ярославській в’язниці, потім вислано в Тобольськ, де 1935 р. загинув за нез’ясованих обставин, за деякими даними – укоротив собі віку.

Грунський Микола Кузьмич. Заслужений діяч науки УРСР. Професор (з 1915 р.), ректор (1919–1920), завідувач кафедри російської мови, декан філологічного факультету Київського університету. Автор праць: «Лекции по церковнославянскому языку», «Очерки по истории разработки синтаксиса славянских языков» (у 2 т.), «Украинское правописание, его основы и история», «Основи нового українського правопису», «Вступ до слов’янського мовознавства». Помер 13.08.1951.

Дем’янчук Василь Климентійович. Автор праць з української мови і літератури, історичної морфології, орфографії та історичного мовознавства: «Гнат (Ватрослав) Ячич», «До правопису слов’янських прізвищ», «До характеристики гуцульського говору». 19.09.1929 заарештований (справа «Спілки визволення України»). Відбув 5 років таборів у Карелії. Після повернення знову заарештоваий, 28.11.1938 – розстріляний.

Дятлів Петро Юрійович. Перекладач, редактор. Завідувач контрольної редакції УРЕ. Заарештований 23.03.1933 року (справа «Української військової організації»). 09.10.1937 засуджений до розстрілу. Страчений 03.11.1937 в урочищі Сандормох під Медвеж’єгорськом.

Єфремов Сергій Олександрович. Віце-президент ВУАН (1922– 1929). Автор понад 3000 публікацій, зокрема численних монографій, антологій, збірників статей. Редактор доповненого перевидання «Словника української мови» Б. Грінченка (разом з А. Ніковським), яке лишилося незавершеним (т. 1–3, 1927–1928), та головний редактор 3-го тому академічного «Російсько-українського словника» (1927–1928). Був дуже критично налаштований до радянської влади: «не приймаю системи, на брехні й провокації, на світовому дурилюдстві заснованої» (сучасники називали С. Єфремова «совістю нації»). Такі думки, викладені в його «Щоденнику», стали найбільшим козирем у руках слідчих і суддів на процесі «Спілки визволення України». 24.02.1927 політбюро ЦК КП(б)У прийняло рішення вислати С. Єфремова за кордон (висилка не відбулася). 21.09.1928 політбюро ЦК КП(б)У знову розглянуло питання про С. Єфремова. Згодом прийнято низку рішень для проведення кампанії проти «єфремовщини». 1928 р. за рішенням президії ВУАН усунуто від «усякої організаційної та адміністративної роботи в органах ВУАН». 04.05.1929 політбюро ЦК КП(б)У прийняло рішення «доручити ДПУ відновити справу Єфремова». 21.07.1929 заарештований. Кілька місяців не визнавав належності до міфічної СВУ, але врешті «зізнався», що очолював її. У березні 1930 р. засуджений до 10 років тюремного ув’язнення (тодішня найвища міра покарання). Помер в одному з таборів ГУЛАГу 10.03.1939 (за іншими даними – 31.03.1939).

Йогансен Михайло (Майк) Гервасійович. Письменник, перекладач, мовознавець. Один із засновників літературних організацій «Гарт», ВАПЛІТЕ, очолював «Техно-мистецьку групу «А». Був викладачем загального мовознавства в Інституті профосвіти. Один з укладачів «Практичного російько-українського словника» (1926) та «Російсько-українського словника приказок» (1928). Заарештований 18.08.1937 (звинувачений в антирадянській та націоналістичній діяльності.). Засуджений до розстрілу 24.10.1937. Страчений 27.10.1937 в Києві.

Калинович Михайло Якович. Мовознавець, літературознавець і перекладач, академік АН УРСР (з 1939 р.). 1930–1949 рр. – завідувач відділу загального мовознавства, 1939–1944 рр. – директор Інституту мовознавства АН УРСР, голова Відділу суспільних наук АН УРСР. Редактор-упорядник 2-го тому академічного «Російсько-українського словника»; відповідальний редактор і один з укладачів «Російсько-українського словника» (1948). Помер 16.01.1949.

Калюжний (Шайтельман) Наум Михайлович. Очолював Управління у справах літератури та видавництва (Головліт) Наркомату освіти УСРР. Головний редактор журналу «Червоний шлях» (з 1930 р.). Після 1933 р. репресований.

Касьяненко Євген Іванович. Редактор газети «Вісті» (з 1925 р.). Страчений 1937 р.

Коряк Володимир Дмитрович. Письменник, входив до літературних організацій «Гарт» та ВУСПП. Автор праць «Тарас Шевченко», «Нарис історії української літератури». Професор Харківського державного університету, завідувач кафедри української літератури, в Інституті імені Т. Г. Шевченка вів кабінет радянської літератури. У 30-х роках був широко відомий розгромними виступами проти окремих літераторів, зокрема М. Хвильового. Близькість до кіл офіційної критики (до А. Хвилі), ортодоксальні критичні виступи створили Коряку відповідну репутацію. 01.10.1937 – заарештований, 22.12.1937 – страчений.

Кримський Агатангел Юхимович. Академік-засновник, неодмінний секретар Української академії наук (1918–1928). Голова історико-філологічного відділу Академії, завідувач кафедри сходознавства Київського університету. Організував та очолював Інститут української наукової мови та відповідні українознавчі комісії (діалектологічну, правописну, живої мови та історії української мови), створив «Кабінет арабо-іранської філології», «Тюркологічну комісію» та «Жидівську (пізніше: Єврейську) історично-археографічну комісію». 03.05.1928 члени Академії одноголосно переобрали Кримського на посаді неодмінного секретаря, але уряд його не затвердив. Восени 1929 р. А. Кримський змушений залишити головування Історико-філологічним відділом Академії. Згодом були ліквідовані його сходознавчі установи та Історико-філологічний відділ, йому заборонили мати аспірантів. У 1936–1937 рр. Інститут мовознавства почав прикріпляти до нього аспірантів. 20.07.1941 заарештований за сфабрикованою справою («був ідеологом українських націоналістів і впродовж ряду літ очолював антирадянське націоналістичне підпілля…». Помер у тюремній лікарні 25.01.1942 (м. Кустанай).

Курило Олена Борисівна. Мовознавець, педагог. Працювала консультантом Інституту української наукової мови, член Комісії краєзнавства, дійсний член Діалектологічної комісії. Автор «Початкової граматики української мови», «Уваг до сучасної української літературної мови», укладач «Російсько-українського словничка медичної термінології» (1918), «Словника української фізичної термінології (Проект)» (1918), «Словника хемичної термінології (Проект)» (1923), редактор «Словника ботанічної номенклятури» (1928). 04.–21.11.1933 перебувала під арештом. Змушена виїхати до Москви, де займалася викладацькою роботою. 05.10.1938 заарештована, засуджена до 8 років таборів, у квітні 1939 р. вислана в Карагандинський табір. Звільнена 05.10.1946. Подальша доля не відома.

Мазуренко Юрій Петрович. У 1920–1925 рр. – член ЦК КП(б)У. Професор Харківського інституту народного господарства, голова Юридичного товариства в Харкові, начальник планово-фінансового сектору Наркомгоспу УРСР. 05.12.1934 заарештований (справа «Боротьбистської контрреволюційної організації»), 28.03.1935 засуджений до 10 років виправно-трудових таборів. Відбував покарання на Соловках. 09.10.1937 засуджений до розстрілу, страчений 03.11.1937 (Сандармох).

Мізерницький Олександр . Голова Робосу (профспілки працівників освіти) (з 1925 р.), заступник наркома (з 1928 р). Пізніше працював директором Любомирського радгоспу, очолював Харківський зоотехнічний інститут. Репресований у 1934 р., засланий у табори.

Музичка Андрій Васильович. Історик літератури, викладач (з 1920 р.), професор (з 1925 р.) Одеського інституту народної освіти. Автор монографій «Леся Українка: її життя, громадська діяльність і поетична творчість», «Шляхи поетичної творчості Івана Франка», «Марко Черемшина (Іван Семанюк)». Заарештований 27.04.1931. 05.03.1932 звільнений з-під варти, із забороною проживати в Україні та ще 11регіонах СРСР протягом 3 років, висланий до Казахстану. Знято наукові ступені та звання. Викладав у Семипалатинському та Кзил-Ординському педагогічних інститутах. Захистив кандидатську дисертацію (1956), докторську (1958). Помер 08.09.1966 (у Казахстані).

Наконечний Микола Федорович. Співавтор «Практичного російсько-українського словника», автор посібника для вчителів «Українська мова», книжки «Про новий правопис український». Викладач Харківського інституту іноземних мов. Викладач Харківського університету (з 1939 р.), завідувач кафедри української мови (з 1943 р.), згодом – ст. викладач. 1948 р. звільнений з роботи. Автор розділу «Фонетика» у 2‑томному «Курсі сучасної української літературої мови» (за ред. Л. Булаховського). Викладач російської мови як іноземної в Харківському інституті сільського господарства. Старший викладач (з 1958 р.), в. о. доцента (з 1968 р.) Харківського університету. Підготував книжку «Українська літературна вимова» (не видана). Був позбавлений можливості захистити навіть кандидатську дисертацію. Редактор «Російсько-українського словника сталих виразів» (І. Виргана, М. Пилинської). Помер 11.11.1981.

Ніковський Андрій Васильович. Політичний і державний діяч, літературознавець, мовознавець, перекладач, публіцист. З 1924 р. – працівник Словникової комісії ВУАН. Автор праць: «Граматика Івана Нечуя-Левицького», «Український правопис. Частина 1. Словничок», «Словник українсько-російський». Співредактор перевидання «Словаря української мови» за ред. Б. Грінченка в 1927–1928 рр. Заарештований 23.07.1929 (справа СВУ), засуджений на 10 років позбавлення волі з пораженням у правах на 5 років. Покарання відбував на Соловках. Після звільнення 21.04.1940 переїхав до Ленінграда, де помер під час блокади в роки війни.

Німчинов Кость Тихонович. Керівник секції української мови Харківського університету (з 1928 р.), професор. Автор книги «Український язик у минулому й тепер». Один з упорядників «Практичного російсько-українського словника» (1926). Репресований у 30-х рр. Подальша доля не відома.

Пилипенко Сергій Володимирович. Голова літературної організації «Плуг», директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Заарештований 29.11.1933 (справа УВО). 23.02.1934 судова «трійка» порушила клопотання перед Колегією ОҐПУ застосувати до нього «найвищу міру соціального захисту – розстріл», що 03.03.1934 Колегія затвердила.

Плевако Микола Антонович. Історик літератури, професор Кам’янецького університету, потім – Харківського інституту народної освіти, член Комісії новітнього письменства ВУАН, голова літературної секції Науково-дослідчої кафедри історії української культури в Харкові (1925–1926). Автор «Хрестоматії нової української літератури» у двох томах (5 вид. у 1926–1928 рр.). Загинув на засланні 1941 р.

Попів Олександр І. Професор Харківського інституту народної освіти. Директор Українського НДІ педагогіки. 1933 р. заарештований. До педагогічної праці повернувся 1939 р. З 1943р. – священик. Емігрував. Помер 1958 р.

Приходько Антін Терентійович. Заступник генерального прокурора УСРР, заступник наркома освіти, голова арбітражної комісії при Раднаркомі УРСР. 1930 р. під його головуванням Особливий склад Найвищого суду УСРР слухав справу СВУ. Заарештований 31.12.1933. 04.06.1934 засуджений до 10 років виправно-трудових таборів. Розстріляний 29.01.1939.

Річицький Андрій (Пісоцький Анатолій Андрійович). Голова правління Державного видавництва України (1928–1930), водночас працював професором Інституту марксизму-ленінізму, керівником семінару в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка. Кандидат у члени ЦК КП(б)У, член комісії політбюро ЦК КП(б)У з редагування творів В. І. Леніна. З листопада 1930 р. – заступник головного редактора УРЕ. Заарештований 08.09.1933 (справа УВО). 24.02.1934 – засуджений на 10 років до виправно-трудового табору. Новий суд – 27.03.1934 (звинувачено в «перекрученні лінії партії»), засуджено до розстрілу. Страчений 25.04.1934.

Рудницький Степан Львович. Засновник і директор Інституту географії і картографії (з 1927 р.), керівник кафедри географії ВУА (з 1929 р.). Академік ВУАН. Заарештований 21.03.1933 (справа УВО). 23.09.1933 засуджений до 5 років позбавлення волі. Засланий у табір «Свірлаг» на Соловки. 03.11.1937 страчений (Сандармох).

Свєнціцький Іларіон Семенович. Мистецтвознавець, педагог, громадський діяч. Засновник музею українського мистецтва у Львові (1905–1952 – директор). Професор Львівського (таємного) українського університету (1921–1925). 1933–1939 рр.– доцент кафедри слов’янської філології, з 1939 р. – професор, завідувач кафедри слов’янської філології Львівського університу. З 1945 р. – завідувач відділу мовознавства Інституту суспільних наук Академії наук України. Автор монографії «Нариси з історії української мови 11–18 століть», праць: «Бучацьке Євангеліє 13 ст.», «Основи науки про мову українську», «Мова Галицько-Волинського літопису», «Питання про світський характер староруського письменства і його мови». Помер 18.09.1956.

Секунда Тадей В. Інженер-механік, перекладач, лексикограф. Голова Технічної секції Правописно-термінологічної комісії УАН, співробітник Інституту української наукової мови. Уклав словнички української технічної термінології (статики, залізобетону, гірництва, 1918–1919 рр.), «Німецько-російсько-український словник з обсягу механіки». Репресований у кінці 1930-х років, подальша доля не відома.

Синявський Олекса Наумович. З 1928 р. очолював Діалектологічну комісію ВУАН, професор. Редактор остаточного варіанта «Українського правопису», ухваленого на Правописній конференції в Харкові (1927). Автор книги «Норми української літературної мови». 04.08.1937 заарештований. 23.10.1937 засуджений до розстрілу, 24.10.1937 страчений.

Сімович Василь Іванович. Видатний мовознавець, літературознавець. Дійсний член НТШ. Професор (1923–1933), ректор (1926–1930) Українського високого педагогічного інституту імені Драгоманова у Празі. Редактор науково-популярних видань товариства «Просвіта» у Львові. Професор Львівського університету (1939–1941). Редактор «Українського Видавництва» (1941–1944). Помер 13.03.1944.

Скрипник Микола Олексійович. Професійний революціонер, радянський партійний і державний діяч. 1921–1922 рр. – нарком внутрішніх справ, 1922–1927 рр. – нарком юстиції, 03.1927 – 02.1933 – нарком освіти, 1933 р. – голова Держплану і заступник голови Раднаркому УРСР. Член політбюро ЦК КП(б)У (з 1925 р.). Академік ВУАН (1929). Активний провідник українізації. Наклав на себе руки 07.07.1933.

Смаль-Стоцький Степан Йосипович. Видатний мовознавець, педагог; визначний громадсько-політичний, культурний і економічний діяч Буковини. Професор Чернівецького університету (1885–1918), Карлового та Українського вільного університетів у Празі (з 1921 р.). Голова Бойової управи Січових Стрільців (1917). З 1919 р. – посол ЗУНР у Празі, де жив до смерті; голова Музею визвольної боротьби, перший голова Української Могилянсько-Мазепинської АН. Дійсний член НТШ (з 1899 р.), академік-засновник Української АН (з 1918 р.). Помер 17.08.1939.

Соколянський Іван Панасович. З 1923 р. – доцент, з 1926 р. – професор Харківського інституту народної освіти. Організатор у Харкові школи-клініки для сліпоглухонімих (1925), один з організаторів НДІ педагогіки (з 1926 р. – директор), директор НДІ дефектології УРСР (з 1929 р.). 1930 р. – член Особливого складу Найвищого суду УСРР на процесі СВУ. У грудні 1933 р. заарештований і засуджений до 10 років позбавлення волі за «буржуазний націоналізм». Завдяки протекції М. Горького (за деякими версіями) був звільнений, проте в жовтні 1937 р. знову заарештований як представник «школи українського фашизму в питаннях педагогіки», яка «виявляє себе рідною сестрою педагогічних шкіл німецького, українського зарубіжного, італійського та інших фашизмів», звинувачений у «войовничій біологізації виховного процессу», реабілітований; з 1939 р. – у Москві, с. н. п. НДІ дефектології, директор спеціальної школи для глухонімих. Помер 1960 р.

Солодкий Никанор Леонтійович. Керівник кафедри мовознавства та в. о. професора української мови та літератури Запорізького педагогічного інституту. Репресований 1937 р. Помер у тюрмі.

Солодуб Петро Кирилович. Керівник справ Раднаркому УСРР, доцент Ленінградського політехнічного інституту, член президії Держплану в Ленінграді, начальник Сектору зі складення п’ятирічного плану важкої промисловості Держплану СРСР. Заарештований 1933 р. Засуджений 05.09.1933 (справа УВО) до 10 років виправно-трудових таборів. Покарання відбував на Соловках. 09.10.1937 засуджений до розстрілу, 03.11.1937 страчений (Сандармох).

Студинський Кирило Йосипович. Літературознавець і громадський діяч. Голова НТШ (1923–1932). 1924 р. – обраний позаштатним академіком ВУАН на кафедру давнього українського письменства, 1934 р. – позбавлений звання академіка, 1939 р. – відновлений у штатах АН УРСР. У жовтні 1939 р. (після встановлення радянської влади) призначений головою Народних зборів Західної України. Депутат Верховної Ради СРСР із 1940 р. У червні 1941 р. примусово вивезений радянськими спецслужбами зі Львова. Загинув за нез’ясованих обставин того ж місяця.

Сулима Микола Федорович. Педагог, видатний мовознавець. Професор Харківського інституту народної освіти (звільнений у 1935 р.). Працював у Кримському педагогічному інституті. Автор «Історії української літературної мови», «Української діялектології», «Української фрази», дослідник мови Т. Шевченка, Л. Українки, А. Тесленка, М. Хвильового, один з основних унормовувачів синтаксису літературної мови; написав низку нормативістичних розвідок із питань українського синтаксису, словотвору, фразеології й лексики. Репресований за «український буржуазний націоналізм у синтаксі»; подальша доля не відома.

Тимченко Євген Костянтинович. Видатний мовознавець, перекладач. Дійсний член НТШ, член-кореспондент АН СРСР. З 1918 р. – голова Постійної комісії для складання історичного словника української мови УАН. Професор Київського університету (1918–1932). Автор праць: «Українська граматика», «Курс історії українського язика», «Функции генетива в южнорусской языковой области», «Льокатив в українській мові», «Номінатив і датив в українській мові», «Вокатив і інструменталь в українській мові», «Акузатив в українській мові». Співавтор і редактор першого «Історичного словника українського язика» (випуск 1, 1930; випуск 2, 1932; (А – Ж); наступний випуск знищено в друкарні), брав активну участь у підготовці «Словаря української мови» за редакцією Б. Грінченка. Після 1932 р. не друкували. Заарештований 1938 р. Після 20‑місячного ув’язнення висланий у Красноярський край, де перебував до 1942–1943 рр. Зі списків АН СРСР був вилучений. З 1944 р. – с. н. п. Інституту мовознавства АН УРСР. Помер 22.05.1948.

Ткаченко Борис Данилович. С. н. п. Харківської філії Інституту мовознавства АН УРСР, викладач української мови в Комуністичному університеті та Всеукраїнському інституті підвищення кваліфікації педагогів, консультант-коректор Партвидаву ЦК КП(б)У. Співавтор «Загального курсу української мови», «Практичного російсько-українського словника», автор «Нарису української стилістики». Репресований. Страчений 23.12.1937.

Хвильовий Микола (Фітільов Микола Григорович). Прозаїк, поет, публіцист. Центральна постать українського літературного процесу у 20-і роки. Автор прозових книжок «Сині етюди», «Осінь», серій памфлетів: «Камо грядеші», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», «До потреби культурної революції», «Україна чи Малоросія?» (не був допущений до друку). Лідер ВАПЛІТЕ (1925–1928). Висунув гасла «Геть від Москви», «курс на Європу». Після листа Сталіна від 26.04.1926 «До тов. Кагановича та інших членів ПБ ЦК КП(б)У» розгорнулася кампанія проти «хвильовізму» як націоналістичного ухилу. Після «саморозпуску» ВАПЛІТЕ продовжував літературну діяльність в альманасі «Літературний ярмарок» (1928–1929) та організації «Політфронт» (до кінця 1930 р.). Покінчив життя самогубством 13.05.1933.

Чапленко Василь Кирилович. Письменник, драматург, літературо- і мовознавець, критик, редактор, професор, дійсний член УВАН та НТШ. З 1945 р. на еміграції. Помер 04.02.1990.

Чепіга (Зеленкевич) Яків Теофанович. Педагог, психолог, громадський діяч. Професор, працівник НДІ педагогіки. Репресований 1938 р. Помер 22.08.1938.

Чернявський Микола Федорович. Письменник. Уперше заарештований 1929 р., удруге – 1933 р. (незабаром звільнювали). Заарештований 14.10.1937, засуджений до розстрілу 27.11.1937, страчений 19.01.1938.

Шумлянський Федір Михайлович. З 1932 р. – професор Білгородського педагогічного інституту, 1933–1939 рр. – професор і завідувач кафедри російської мови та літератури Тамбовського педагогічного інституту. 1939–1941 рр. – професор і завідувач кафедри української мови Одеського університету (викладав тут і в 1956–1968 рр.). Помер 1980 р.

Щепотьєв Володимир Олександрович. Літературознавець, історик, етнограф, фольклорист, краєзнавець, архівіст, музикознавець, педагог. Професор Полтавського інституту народної освіти (з 1917 р. – викладач, з 1926 р. – професор; 1921–1923 рр. – ректор). 1924–1928 рр. – голова Полтавського наукового при ВУАН товариства, керівник секції мови і термінології та літературно-етнографічної підсекції. Н. п. Харківської кафедри історії української культури ім. акад. Д. І. Багалія. 1929 р. заарештований (справа СВУ) і засланий до м. Славгорода Алтайського краю. 1934 р. повернувся в Україну (с. Веприк Гадяцького району), займався перекладацькою діяльністю, керував сільським драмгуртком. 22.09.1937 заарештований (звинувачений у проведенні контрреволюційної націоналістичної агітації, переховуванні націоналістичної літератри, участі в контрреволюційній діяльності), страчений 09.11.1937.

Яворський Матвій Іванович. Історик, політичний діяч. Академік ВУАН (1929), очолював Комісію історії революції. З 1924 р. – заступник, 1926–1929 рр. – завідувач Укрнауки при Наркоматі освіти УСРР. Очолював новостворене Товариство істориків-марксистів (з 1928 р.). 1929 р. – усунутий з посади завідувача історичного відділу Українського іституту марксизму-ленінізму, у лютому 1929 р. «вичищений» з лав КП(б)У. У березні 1930 р. переїжджає в Ленінград. Розпочинається кампанія боротьби з «яворщиною». У грудні 1930 р. вилучений зі списку академіків. Заарештований у березні 1931 р. (справа «Українського національного центру» і «Української військової організації»). 07.02.1932 засуджений до 6 років виправно-трудових таборів. Відбував покарання на Соловках. 09.10.1937 засуджений до розстрілу, 03.11.1937 страчений (Сандармох).

Яловий Михайло Миколайович. Літератор, поет, перший президент ВАПЛІТЕ, редактор журналу «Червоний шлях». Заарештований 11.05.1933 (справа УВО). Засуджений 29.09.1933 до 10 років позбавлення волі. Покарання відбував на Соловках. 09.10.1937 засуджений до розстрілу, 03.11.1937 страчений (Сандармох).

Ярошенко Володимир Григорович. 1926–1934 рр. – н. п. Інституту української наукової мови ВУАН, Інституту мовознавства ВУАН. Автор праць із фонетичної транскрипції української мови, з української медичної термінології. Автор і редактор кількох підручників з української та російської мови для середніх шкіл. Репресований 1934 р. 1944–1957 рр. – на педагогічній роботі. Помер 02.07.1957.

Додаток 5

Каталог: bitstream
bitstream -> Шындалиева М. Б
bitstream -> Бейсенбай Кенжебаев алаш туы астында (мақалалар мен зерттеулер)
bitstream -> М. Б. Шындалиева Филология ғылымдарының докторы, профессор
bitstream -> Олжабай Нұралыұлының шығармашылық мұрасы хаһында
bitstream -> Оқулық Астана, 2012 Қазақстан республикасының білім және ғылым министрлігі
bitstream -> Қазақ очеркі
bitstream -> Л. Н. Гумилев атындағы Еуразия
bitstream -> -
bitstream -> МЕҢдігүл шындалиева қазақ очеркінің поэтикасы (монография)
bitstream -> МЕҢдігүл бұрханқызы шындалиева уақыт және суреткерлік шеберлік: жанрлар поэтикасы

жүктеу/скачать 1,84 Mb.

Достарыңызбен бөлісу:

1 2 3 4