Українські народні казки

14
Українськi народнi казки
Як побiг, так i той не вернувся. А третiй сидiв-сидiв:
— Ось пiду лишень я, так я ¨ıх прижену.
Як побiг, так i той рад, що втiк. То тодi цап до барана:
— Ох, нум, брате, скорiше хвататись, щоб нам оцю кашу по¨ıсти та з
куреня убратись.
Ох, як роздумавсь вовк:
— Е, щоб нам трьом та цапа й барана боятись? Ось ходiм, ми ¨ıх по¨ıмо,
вражих синiв!
Прийшли, аж тi добре справлялись, уже з куреня убрались, як побiгли
та й на дуба забрались. Стали вовки думати-гадати, як би цапа та барана
нагнати. Як стали йти i найшли ¨ıх на дубi. Цап смiливiший — iзлiз аж
наверх, а баран несмiливий — так нижче.
— От лягай,— кажуть вовки ковтунуватому вовковi,— ти старший, та
й ворожи, як нам ¨ıх добувати.
Як лiг вовк догори ногами й зачав ворожити. Баран на гiллi сидить та
так дрижить, як упаде, та на вовка! Цап смiливий не став мiркувати, а як
закричить:
— Подай менi ворожбита!
Вовки як схватились, так аж пили по дорозi закурились. А цап та
баран безпечно пiшли, та зробили собi курiнь, та й живуть.
kazka.in.ua

15
Дерево до неба
Д
есь за горами, за лiсами, не знати в якiй державi жив раз один цар.
Старий уже був. Держава велика, а наслiдника нема. Тiльки одна донька.
Пiдросла дiвка, вже на одданнi, i цар почав думати, як би дочку видати
замiж, зняти клопiт iз старечих плечей: керувати на старiсть державою —
то не легка справа!
Дав по всiх сусiднiх краях знати, аби при¨ıздили до нього сватачi. Який
хлопець полюбиться доньцi, той вiзьме ¨ı¨ı за жiнку. Як це оголосили, з
усiх сторiн свiту почали сходитися герцоги, барони та i простi хлопцi, хто
дуже красивий був.
Кожний хотiв статися царем i взяти собi красуню за жiнку.
Айбо дiвка подивилася на одного, на другого, на третього. Не сподо-
балися ¨ıй. I сказала батьковi, що немає дяки вiддаватися.
Цар розсердився:
— Донько, подумай добре! Я вже старий. Час менi на вiдпочинок.
Але дiвка мудрує.
Був у царя чудовий сад навколо палацу, такий прекрасний, що подiб-
ного на цiлому свiтi не було. Якi лише на свiтi ростуть — у теплих, гарячих
краях — квiти i дерева, такi там були. А серед того саду росло дерево вже
таке високе, що верху його нiхто не мiг бачити. Цим деревом-чудом дуже
пишався цар.
Одного разу, коли доньцi уже надокучило слухати докори за одружен-
ня, вона вийшла в сад. Сонечко грiло. День був ясний, теплий.
Ходить дiвчина межи квiтами й бесiдує з ними:
— Не бiйтеся, квiтоньки, не лишу я вас, хоч як нянько буде намагатися
видати мене за якогось далекого принца.
Та одного ясного дня зiбралася хмара, загримiло, заблискало й затемнi-
лося... Випав страшний град. Тривало це недовго. Знову небо прояснилося
i почало сонечко свiтити.
Але сад був чорний од спустошення: всi квiти поламанi, листя з дерев
збите... I все геть посохло, як би гарячою водою було спарене.
Вийшов цар з палацу i не впiзнав саду. Постарiв, але такого нiколи не
бачив, нiде нi квiтки, нi листка. Аж плакати хочеться. Кличе доньку. А
kazka.in.ua

16
Українськi народнi казки
вона не озивається. Шукав, шукав — не знайшов. Кличе слуг. Тi бiгають,
питають... Нема!
Злякався цар. Послав вiстi, куди лише мiг. Потiм надiслав сво¨ıх гiнцiв
у чужi держави й пообiцяв тому, хто знайде доньку, цiле своє царство.
Тисячi людей шукали царiвну, але та пропала, наче земля ¨ı¨ı проковт-
нула.
Дуже журиться цар. Одна в нього була дочка i зникла. Нiщо йому не
миле. З великого жалю захворiв.
Ходять до нього лiкарi, та задар: хирiв i хирiв.
Раз задрiмав цар у саду, й приснилося йому, що того дня, коли страш-
на буря пройшла серед дня, у хмарi був семиголовий змiй. Вiн ухопив
його доньку й понiс на верх високого дерева. А на тому деревi сто¨ıть
змi¨ıв палац, у ньому полонянка...
Пробудився цар i думає собi:
«Сон сном, але може бути й правда. Бо того дня справдi моя донька
пропала. Ану, спробуймо!»
I дав знати по усiх державах, що якби знайшовся такий витязь, кот-
рий вилiзе на височезне, аж до неба, дерево й визволить його доньку, то
вiддасть ¨ı¨ı за нього замiж i всi володiння передасть йому.
Ой, як почули це молодi люди, почали сходитися iз цiлого свiту до
царського двору: герцоги, барони, графи, навiть гарно вбранi циганськi
легенi... Котрий себе хоч трохи вважав лазiєм, кожний голосився у царя,
бо кожний мав охоту стати його наслiдником. Лiзли — однi вгору, iншi
вниз. Декотрi пiднялися так високо, що ледве ¨ıх уже було видно, але далi
не могли i злазили.
Так тривало день, другий, третiй... Далi — тиждень, два... Успiху нi-
якого!
Та був у царя один свинарчук — колись давно королi й царi мали стада
всяко¨ı худоби. Дивився, дивився, як пани намагаються вилiзти на дерево,
й думає собi:
«Гей, коби цар дозволив менi, принiс би я од змiя його дiвку!»
Й не перестав думати про це, коли доглядав стадо. Навiть якось про-
говорив уголос:
— Гей, коби цар дозволив менi!
А стара свиня-льоха почула цi слова, пiдiйшла до нього, почухалася й
каже:
— Газдо, спiши до царя й проси дозволу лiзти. Ти вилiзеш на високе
дерево i визволиш дiвку. Я тебе добре знаю. Сю пораду даю через те, що
ти нас чествував. Най цар зарiже старого безрогого буйвола, най з нього
злуплять шкiру, а з то¨ı шкiри най накаже пошити для тебе три кожухи.

жүктеу/скачать 0,94 Mb.

Достарыңызбен бөлісу: